Чим Центр громадського здоров’я відрізняється від СЕС? Array Друк Array
Міжрайонна філія ДУ «Івано-Франківський ОЛЦ МОЗУ
Четвер, 09 серпня 2018, 13:25

Медична реформа розпочалась. Усі очікують бажаного результату. Хоча на даному етапі більше критики, ніж схвалення.  Нині в Україні вкрай складна демографічна ситуація. За 26 років незалежності кількість населення скоротилася на 10 млн, хоча показник народжуваності приблизно такий самий, як і в європейських державах, а от смертність утричі вища. Аби зупинити чи бодай уповільнити цей процес, держава мусить подбати про якість питної води, повітря, продуктів харчування, забезпечити нормальні умови праці людей, заохотити населення дбати про своє здоров’я і забезпечити відповідні умови. Розроблено проект Закону України «Про систему громадського здоров’я», який 19 червня 2018 року опубліковано для обговорення. 

Україна - одна з небагатьох країн світу, де людське життя проголошене безцінним, але його вартість ніхто й не збирався визначати. Нині ж ситуація має виправитись, адже створення єдиної системи громадського здоров’я – це обов’язок України перед ЄС. Місія новоствореного центру в Україні – це забезпечення якості життя і здоров’я населення України шляхом профілактики захворювань, захисту і зміцнення здоров’я українців, протидії потенційним загрозам здоров’ю. Тут у нагоді українським експертам став досвід країн, де працюють децентралізовані системи громадського здоров’я: Німеччини, Великобританії та США. У Німеччині провідною базовою установою, яка опікується питаннями громадського здоров’я, є Інститут імені Роберта Коха. У США функціонують цілі центри з контролю за захворюваністю.
В Україні теж існувала структура з майже ідентичними функціями – санітарно-епідеміологічна служба. Профілактика і моніторинг відійшли свого часу на другий план, адже влада вимагала від СЕС насамперед реагувати на будь-які випадки спалахів, надзвичайні ситуації та вживати дієвих заходів. СЕС вирішувала питання дозвільних процедур, мала контрольні функції. Очевидно, певним бізнес-елітам це було не до вподоби. Донедавна на рівні територіальних громад перепоною для несумлінного товаровиробника фактично залишалися тільки територіальні санепідстанції, які з лабораторного та кадрового забезпечення не мали (і не мають) аналогів на районному рівні. Тож після ліквідації санепідслужби керівники і державних закладів, і приватного бізнесу, полегшено зітхнули. Та чи надовго?
Задумайтеся над кількістю харчових отруєнь в Україні, показниками захворюваності та смертності населення і адекватністю профілактичних заходів, які хоча б стабілізували цю демографічну катастрофу. Якщо з 1990-го по 2010 роки в Україні було в середньому 30-50 спалахів у рік, то за останні роки таких спалахів більше 200 в рік. І це тільки кишкові інфекції. Тобто майже в 4 рази збільшилась кількість масових харчових отруєнь за рік. Все частіше фіксуються спалахи інфекційних захворювань в дитячих закладах (останній в оздоровчому таборі «Орлятко» Донецької області, де постраждало 94 дитини).
На ці спалахи треба не тільки реагувати, але й попереджувати. Створено єдиний контролюючий орган на основі Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України - це Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Вона, як правонаступник колишньої санепідслужби, якій передано всі повноваження щодо контролю, має певний статус, правові гарантії, але наразі не здійснює заходів щодо недопущення порушень санітарного законодавства в частині охорони навколишнього середовища, повітря, грунту, мікроклімату закритих приміщень, умов навчання та виховання дітей  і т.п. На жаль, сьогодні  держава відпустила контроль за такими умовами. До функцій держави належить турбота про здоров’я нації, однак продовжує діяти мораторій на перевірку підприємств харчової промисловості та закладів ресторанного і торгового бізнесу. Про інші заклади поки-що мова не йде.
Аналізуючи думки багатьох експертів, лікарів, керівників органів виконавчої влади, закладів освіти та пересічних свідомих громадян напрошується один висновок: чи не краще було удосконалити державну санепідслужбу, як єдину профілактичну структуру, оптимізувавши контролюючі функції до розумних меж? Все, що колись стосувалося санепідслужби,  неначе викинуто в корзину як непотріб. Головний аргумент реформування, точніше знищення санепідслужби - дублювання функцій.  А чи було дублювання? Ніхто, крім лікарів санепідслужби, не здійснював запобіжний санітарний нагляд на стадії будівництва навчально-виховних закладів, не складав плани-завдання щодо проведення санітарно-оздоровчих та лікувально-профілактичних заходів в  оздоровчих таборах, не проводив аналіз виконання норм харчування дітей та не досліджував калорійність добових раціонів з метою визначення основних поживних речовин, не вивчав стан захворюваності дітей і не розробляв заходи щодо її зниження. На жаль, приписи, пропозиції та плани-завдання органів державного санітарного нагляду дуже часто сприймалися керівниками як рекомендації та не виконувались, або й ігнорувались.
 Сьогодні всього близько 7% випускників шкіл можна віднести до категорії здорових. То чи треба черговий раз доводити, що від якості харчових продуктів, питної води, оптимального мікроклімату, умов навчання, розумового навантаження, якості підручників та багатьох інших факторів  в значній мірі залежить здоров'я дітей?  Відкриваються нові навчально-виховні заклади (дитячі дошкільні, гімназії, ліцеї), в яких умови навчання далеко не оптимальні. Проекти будівництва та реконструкції цих закладів вже не підлягають експертизі. Вимоги до приміщень дошкільних закладів спрощені до рівня рекомендацій. Та чи це правильно? Ми хочемо європейського рівня життя, але зводимо до мінімуму відповідальність суб’єктів господарювання.
Україна 23 роки знаходиться в стані епідемії туберкульозу, продовжується епідемія кору. З початку року зареєстровано вже четвертий випадок захворювання на дифтерію.
Ще у  жовтні 2016 р. відбувся круглий стіл на тему «Що буде після ліквідації СЕС: зміна вивіски чи нова система громадського здоров’я?», учасники якого дійшли висновку, що з часу ліквідації Держсанепідемслужби в системі громадського здоров’я суттєво нічого не змінилися.  Служба громадського здоров’я має на меті дбати про здоров’я усієї популяції, забезпечуючи нагляд за умовами безпечного проживання. Постанова Кабінету Міністрів України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» № 442 від 10 вересня 2014 року не усунула суперечності законодавства в частині ліквідації Державної санітарно-епідеміологічної служби та передачі закріплених за нею повноважень органам-правонаступникам. Чи логічно було одним розчерком владного пера замінити одну назву Державної санепідслужби на іншу - Держпродспоживслужби, не думаючи про наслідки для здоров’я людей. Хіба не такий же людський фактор спрацює при проведенні інспекційних перевірок суб’єктів господарювання вже іншими фахівцями.
Центр громадського здоров’я був створений наказом Міністерства охорони здоров’я ще 18 вересня 2015 року. Уряд ухвалив Концепцію розвитку системи громадського здоров’я в Україні у жовтні 2016 року. Ця концепція передбачає, що кожен керівник центрального та місцевого органу виконавчої влади буде враховувати наслідки своїх рішень для здоров’я населення і надавати пріоритет заходам, які допоможуть людям уникнути хвороб і травм.  Звісно, це не швидкий процес. Скоріше навпаки, це процес стратегічного планування розвитку системи. Час пішов, а запитань більше, ніж відповідей.  Систему громадського здоров’я вибудовуватимуть за принципом децентралізації. Це означає, що вони будуть створюватися органами місцевого самоврядування у вигляді комунальних закладів, установ, підприємств.
Як лікар-гігієніст-епідеміолог з 34-річним стажем роботи  не впевнена, що  органи місцевого самоврядування, які на даний час тільки впроваджують принцип децентралізації в територіальних громадах, пріоритетом своєї діяльності візьмуть втілення принципів громадського здоров’я, що потребуватиме значних коштів, тому виникне маса питань про джерела фінансування цього процесу. Чи під силу ці проблеми органам місцевого самоврядування? Поділяю думку тих експертів, які  вважають, що заклади громадського здоров’я повинні фінансуватися з державного бюджету хоча би в перші роки. Прерогатива громадського здоров’я — первинна та соціальна профілактика, потрібні інші підходи, принципи, адже вирішуються соціальні проблеми. Проект Закону «Про систему громадського здоров’я» не дає чіткої відповіді щодо механізмів фінансування закладів.
Законопроект про санітарно-епідемічне благополуччя, яким замінено Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачає  встановлення чіткого переліку наглядових (контрольних) функцій та повноважень органів державного нагляду (контролю) у сферах господарської діяльності, які можуть становити ризик для санітарного та епідемічного благополуччя населення. Проте, крім позбавлення МОЗ контрольно-наглядових та дозвільних функцій, притаманних органам державної санітарно-епідеміологічної служби і покладення таких функцій на інші центральні органи виконавчої влади – чіткого розмежування функцій не видно. Яка ефективність епідеміологічного нагляду за інфекційними та неінфекційними захворюваннями, планування протиепідемічних і профілактичних заходів без функцій контролю? Це не ностальгія за минулим, це реальність, яка рано чи пізно повернеться для українців негативними наслідками.
Здоров’я нації має стати національною ідеєю, і на це потрібно спрямувати роботу системи освіти, соціальних, екологічних, природоохоронних служб і засобів масової інформації.